Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Може, у пригоді став би Інтернет, та я не мала часу спілкуватися. Майже всі години, що мені дозволяло здоров’я, я витрачала з користю − писала статті.

І тоді моєю віддушиною, моїм спасінням стала творчість.

Через постійні пошуки хліба насущного я майже забула про неї, про Нічгород, про книжки. Я майже не читала художньої літератури, не ходила на виставки картин, презентації. Я вже й забула про піднесений стан натхнення, що сходив на мене невдовзі після лікарні, коли я вже була подумала, що хтось хоче до мене під’єднатися. Хтось із моїх друзів із Країни.

Та ось я нарешті відчула, що мені, як повітря, бракує мистецтва. Я запоєм почала читати книжки. Та потреба живого спілкування залишилася.

І тоді я відкрила для себе Книгарню. Вона й стала моїм порятунком. Моїм Нічгородом у Реальності.

Рівна поверхня одного із дзеркал заворушилася, і тієї ж миті в Широкій Залі Для Вузьких Засідань з’явилася Каміла. Її обличчя було стомлене, проте щасливе. Не звернувши жодної уваги на драму, що спалахнула між нічгородцями, жінка вмостилася в одне з крісел і ще якусь мить думала свої думи.

− …це несправедливо, − почула вона уривок Аврориної фрази, сповнений гіркоти й обурення.

− Що несправедливо? − жінка вмить вийшла із задуми. Перед нею відкрилася картина, яку навряд чи можна назвати незвичною. Ці двоє частенько сваряться, втягуючи у свої сварки когось зі старших: Метра, Оксентія, а часом і її, Камілу.

Метр кинув на жінку благальний погляд. Мовляв, рятуй. Але така перспектива її не тішила. Знала, що зараз розіллється безперервний потік скарг молодої Художниці на такого ж молодого й недосвідченого Письменника і це нічим путнім не закінчиться: кожен залишиться при своїй думці, а настрій буде остаточно зіпсовано. Саме тому Каміла й вирішила, що не стане зараз для Аврори «вухами», а спробує змінити тему розмови. Як це зробити, вона ще не знала, та на допомогу прийшов сам Метр:

− Ой, Каміло. Нарешті ти тут. У нас же з тобою стільки важливих справ.

− Але… − почала жінка, та, збагнувши, що Метр просто хоче позбутися надокучливих відвідувачів, схаменулася: − Що ж… Я, звісно, хотіла відпочити, бо дуже втомилася, але ти правий: справ у нас по зав’язку, так що, любі мої, − це вже до Іллі з Авророю, − вибачайте, я мушу забрати у вас Метра.

− А як же… − запротестувала було дівчина, але, перехопивши Камілин рішучий погляд, замовкла.

− А з вами я розберуся пізніше, − запевнив Метр. − Вгамуйтеся, поговоріть, і, можливо, вам удасться дійти якогось консенсусу. Я б дуже втішився, якби ви самі хоч раз запропонували вихід із ситуації. Отже, даю вам трохи часу. Щось вирішите, тоді й приходьте. А зараз на нас із Камілою чекають справи, важливі для всієї Країни, а не лише для окремих її мешканців, навіть якщо вони такі чудові, як ви.

Аврора засмутилася, та й Ілля не надто зрадів. Перспектива вести перемовини з дівчиною його не радувала. Та Метр був категоричний, тому доведеться шукати якесь рішення самостійно.

Тим часом Метр підвівся і швидко попрямував із зали, щоб не дати Аврорі шансу оговтатися й вигадати щось, здатне його зупинити чи ще хоча б на мить затримати в цьому приміщенні. Каміла пішла за ним. І хоч насправді в них не було жодних нагальних справ, та розповісти вона мала що, адже саме повернулася з подорожі, на яку її намовив Оксентій. Вона відвідала деякі міста Країни, щоб дізнатися, чим зараз живуть митці.

Це зазвичай робив сам Метр, але зараз він був дуже зайнятий, а Каміла вже й сама могла з таким упоратися.

Відколи їх покинула Лія, мало що змінилося на краще. Якісь незрозумілі процеси й надалі відбувалися в Реальності, гальмуючи надходження новопристалих. Народжувалося чимало талантів, але мало хто з них потрапляв у Країну. Реципієнтам бракувало донорів, тому більшість неймовірних людей втрачали можливість реалізувати свої здібності, бо не було кого до них під’єднати.

− Фуух, − зітхнув Метр, зайшовши в кабінет, і зачинив за собою двері.

− Що цього разу? − поцікавилася Каміла, знаючи, що навряд чи почує щось нове про сварливу парочку.

− Ілля показав характер і вбив їхнього книжкового героя Гната, якого Аврора обожнює. Каже, що їй тепер нікого малювати. Хоча, як на мене, її обурює, що колега з нею не порадився.

− Так, це на Аврору схоже. Але сам ти як вважаєш? Він справді мав право самостійно приймати таке серйозне рішення?

− Якби це зробив хтось інший, я б, звісно, теж обурився, але ж ти знаєш це нестерпне дівчисько. Вона іноді так його дістає, що мені аж шкода бідолаху. Тому зараз я на його боці. Та ще й ці її істерики!

− О, так, − погодилася Каміла.

− Гаразд, годі про це, − продовжив чоловік. − Я вже від них утомився. Хай вчаться самі собі давати раду. Вони ж не звичайні люди. Вони обрані. Вони генії. А генії просто зобов’язані вміти розв’язувати проблеми.

− Але насправді це зовсім не так. Генії можуть створювати шедеври, вони розкручують неймовірні сюжети, головоломки, у них феноменальна пам’ять, вони можуть без спочинку працювати, створюючи свої картини, книжки, мелодії, та до щоденного життя ці люди не пристосовані. Елементарні проблеми, які звичайні смертні легко розв’язують, стають для них суцільною мукою, покаранням, нездійсненним завданням…

Метр замислився. Може, й так. Він і сам часом був безпорадний у, здавалося б, найпростішому. Та все одно залишався людиною зібраною, урівноваженою, такою, що цілком відповідає за свої дії та емоції. Може, тому, що, ставши Метром, уже давно був більше адміністратором, керівником, аніж творцем? Коли він востаннє щось писав? Та й для кого писати? Не мав він у Реальності реципієнта…

Чоловік підійшов до полиці й дістав книжку, що її червона яскрава палітурка аж око різала.

− Вона знову почала писати. Це добре.

Каміла підійшла ззаду й поглянула Метрові через плече.

− Лія Альданова, «Орендоване тіло», − прочитала вголос. − Хороша назва. Шкода, що це лише одна з її невиданих книжок.

− Отож, − зітхнув чоловік.

− Як вважаєш, може, їй уже час починати